Cпецпроекти

Профспілки, звільнення, новий формат роботи. Чому в PinchukArtCentre більше немає медіаторів?


9 лютого в PinchukArtCentre відкрилася одна з головних подій цієї інституції – виставка 20 номінантів премії для молодих українських художників. Якщо ви прийдете зараз в артцентр, то зможете помітити дещо незвичне: в просторі зовсім не залишилося медіаторів. 

Упродовж семи років вони стояли в кожній залі артцентру та спілкувалися з відвідувачами, пояснювали їм кураторські задуми й художні концепції. Також із медіатора можна було «дорости» до гіда, який проводив групові екскурсії. Для ПАЦ ці професії були особливо актуальними: сучасне мистецтво часто залишалося незрозумілим, таким, що шокувало або лякало відвідувачів, тож експонати потребували роз’яснень. Медіатори й гіди займалися саме таким просвітництвом.

Восени 2019 року стосунки медіаторів з керівництвом артцентру загострилися. Настільки, що працівники створили Профспілку Медіаторів і почали відстоювати свої права. Боротьба вийшла короткою, але заповзятою: кілька місяців медіатори та керівництво намагалися порозумітися (як запевняє кожна зі сторін), але 6 лютого артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф офіційно повідомив, що посади медіаторів у інституції більше не буде. 

Я поспілкувалася з головою профспілки Анастасією Бондаренко та її колишніми колегами та попросила розповісти, що спонукало медіаторів до відкритого протистояння з керівництвом та якою була їхня робота в артцентрі.

Редакція bit.ua може не поділяти погляди респондентів.

Ася Бондаренко:

Я влаштувалася працювати медіаторкою в 2018 році. PinchukArtCentre влаштовував найсерйозніший відбір з усіх інституцій, де на той час було медіаторство: можу порівняти зі своїм досвідом роботи в Мистецькому Арсеналі й Ізоляції. Після заповнення заявки на сайті артцентру запрошували на співбесіду, де були запитання на кшталт «Назвіть п’ять сучасних художників» або «Що таке інсталяція?». Після успішної співбесіди наставав етап так званого «прослуховування». Тобі відводили тиждень на підготовку, надавали доступ до інформації про художників і записів екскурсій. За ними ти мав підготувати власний наратив і потім у компанії таких самих претендентів (для мене це стало неприємною несподіванкою) пройти експозицією і все розповісти. Якщо все окей, то після відвідування двох екскурсій гідів ти виходив на роботу. Упродовж виставки також були більш загальні прослуховування з кураторами.

Ще до початку роботи мене залякували тим, що ПАЦ – це пекло для медіаторів, але я знала, що сюди мені й потрібно: я «горіла» своєю роботою і розуміла, що за масштабом діяльности конкурувати з ПАЦ мало хто може. І навіть попри мій конфлікт з інституцією, я досі захоплююся цим фактом.

Юлія К.:

Загалом система медіаторства була розроблена добре: щоденні графіки, підготовка інформації, значно краща зарплата, ніж у інших інституціях (50 грн за годину, – ред.). Також набагато вища й кількість відвідувачів, відповідно більше роботи – питань, насичених дискусій. Підготовка до виставок передбачала зустрічі з художниками й кураторами, безпосередню кооперацію з ними. Це була дуже важлива частина нашої роботи, щоб потім максимально чітко й розгорнуто інформувати відвідувачів та сприяти їхнім роздумам.

Завдяки нашому досвіду та такій посиленій підготовці ми справді не почувалися на «оплачуваному волонтерстві». Ми мали свої, відокремлені від іншої роботи в артцентрі, професійні якості, ми усвідомлювали себе окремою живою структурою. Фактично такого рівня медіаторства в Україні не було більше ніде.

Катерина Р.:

Мені здається, у керівництва ПАЦ за роки існування медіаторства сформувалося доволі вузьке уявлення, ким саме є претенденти на цю посаду та яка в них мотивація. Це мали бути студенти, які сприймали медіаторство як тимчасовий підробіток та були готові вхопитися за будь-яку можливість попрацювати в культурній інституції. Тому й хвилюватися про умови праці не було сенсу: справді навіщо, якщо згодом вони й так підуть, щоб дописувати диплом?

Справа в тому, що я – дуже яскраве уособлення всього того, що уявляє собі керівництво артцентру, коли говорить про медіаторів. Я прийшла в ПАЦ подивитися, помацати й послухати, чим живе інституція. Яким же був мій подив (зі знаком плюс), що не у всіх моїх колег була така сама мотивація. Половина з них жила роботою і не збиралася її кидати – ці люди й стали кістяком профспілки. Мені навіть було трохи незручно та соромно, що я не така: наприклад, мені не потрібні гарантії працевлаштування на новій виставці.

Але як не пишатися тим, що працюєш поряд з людьми, які створюють нечуваний прецедент для всієї культурної сфери України?

Адже проблема правового й фінансового забезпечення тих, хто займається культурною діяльністю, – повсюди. Але саме профспілка медіаторів дозволила цій проблемі заговорити. Суть цієї розмови зі знаком оклику проста: у нас є права!

Відверто шкода, що ПАЦ не пішов на діалог, а вирішив проблему шляхом найменшого спротиву – позбувся тих, хто ставив зайві питання.

Єгор:

Медіаторів ніколи не сприймали серйозно. Ніколи не звертали уваги. Ніколи не радилися, а просто ставили перед фактом. Ми були найнижчою ланкою ієрархії, трохи нижчою від охорони та рецепції, яких насправді теж не сприймають. Наші запитання щодо того, що ми тепер працюємо за трудовим договором, тож маємо право на те й те, мабуть, інерційно не сприймалися, ігнорувалися. Звільнення без особливих причин, робота понаднормово й у національні свята продовжувалася. 

Наше невдоволення почало наростати. Знову ж таки, мені здається, насамперед не через порушення наших прав, а саме через таке ставлення. Звісно, правове питання неймовірно важливе, але це радше стало своєрідним поштовхом, передумовою. 

Отже, згодом ми вже не наївно запитували щось у стилі «Ой, а ми хіба повинні це робити?» або «Ой, а ми, здається, маємо право на відпустку, ні?», або «Ой, а ви звільнили Аліну через “конфлікти в колективі”, але у нас не було жодних конфліктів», а почали вимагати певні речі, тоді нам роздратовано, як мантру, повторювали фразу «нєт бюджета!»

Ми подумали, що ситуація виходить з-під контролю й маховик тоталітаризму уже закрутився, треба почати робити щось самостійно. Трохи самоосвіти та обговорень між собою і рішення створити профспілку було прийнято.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

❓«До чого тут ця глиба льоду? А що значить ця картина? Чому в роялі дірка?» Наші виставки стануть зрозуміліше та цікавіше, якщо ви приєднаєтеся до безкоштовних екскурсій, які відбуваються щодня о 19:00, а у вихідні ще й о 14:00 та 17:00. Також наші медіатори у кожному залі арт-центра залюбки розкажуть усі подробиці про роботи представлені в експозиції✔️ #pinchukartcentre #pacvisitors #democracyanew

Публикация от PinchukArtCentre (@pinchukartcentre)

Ася Бондаренко:

Процес створення профспілки, насправді, був доволі тривалим у часі. Ми довго не наважувалися й тягнули, я спочатку дуже скептично була налаштована. Каталізатором став випадок із моєю колегою та подругою, Машею. Якщо до цього якесь невдоволення накопичувалося й придушувалося, то тут ми зіткнулися із ситуацією, коли нам відверто продемонстрували: ми для інституції – ніщо.

Марія Буяло:

Я захворіла. Лікарняних у нас не було: якщо захворів – маєш сам знайти собі заміну. Не можеш знайти собі заміну – виходиш на роботу хворим. Не вийти не можеш. Але як хвора людина має взаємодіяти з відвідувачами? 

Домовляючись із колегою про заміну, я помилилася і випадково вийшла на роботу на годину пізніше, ніж мала.

Того ж дня мені зателефонувала ейчарка: «Маємо для вас сумну новину – потрібно з вами попрощатися. Пропонуємо написати заяву за власним бажанням». На що я відповіла, що не погоджуюся. Я не хотіла звільнятися і, зважаючи на хворобу, не заслуговувала на це. Ейчарка сказала, що питання поки відкладе, але того ж дня до мене прямо на робочому місці підійшла менеджерка-координаторка, простягнула папірець і почала змушувати мене підписати заяву за власним бажанням. Я відмовилася. 

І з одного боку, так, це моя помилка, з іншого – у таких випадках відкривають лікарняний і питанням пошуку заміни займаються люди, відповідальні за це. Або ж виносяться офіційні догани, базовані на порушенні посадових інструкцій, правил внутрішнього розпорядку, з яким працівник має бути письмово ознайомлений при прийомі на роботу. 

Проконсультувавшись із юристами, ми зрозуміли, що в нашій ситуації є низка проблемних моментів та порушень, до яких ми і стали апелювати.

Ася Бондаренко:

Після цього випадку з Машею ми звернулися до Всеукраїнської профспілки виробничників та підприємців. Протягом кількох днів ми зібрали всі необхідні документи та 7 жовтня 2019 року зареєструвалися. Передусім це було пов’язано з Машею і тим, щоб запобігти повторенню ситуації. Завдяки заступництву профспілки вона стала першою медіаторкою, якій при звільненні виплатили відпускні, а також звільнили за згодою сторін і розрахували в той самий день.

Оля Василевська:

До того, як була створена профспілка, ми бачили ейчарів тільки коли підписували трудові договори. Але разом із профспілкою в нашому житті з’явилася й голова HR відділу – Ірина Чистякова. Вона почала ходити по медіаторським точкам кожного дня, розмовляти з нами: ось мій номер телефона, додавайте мене в фейсбуці, якщо є якісь проблеми – одразу телефонуйте. Казала, що їй подобається філософська ідея профсоюзу, але не до душі ця стара система з часів СРСР, яка зараз вб’є дух медіаторства. Це все перейшло до однієї думки: Ася (голова профспілки – ред.) – погана, а начальство вас справді цінує й хоче співпрацювати.

Вперше Ірину я побачила, коли прийшла трохи раніше на роботу та сиділа в нашій медіаторській кімнаті. Там ейчар розмовляла з нашою менеджеркою. «Тепер я буду тут, і хочу, щоб ми вирішили це питання правильно. Хочу навіть вийти на точку як медіатор, щоб зрозуміти, що у вас за робота. Скільки у вас там зміна, п’ять годин?». Менеджерка їй відповіла, що насправді дев’ять. «Можливо, це просто такий міт, який розповсюджують старі медіатори – що стояти складно? А насправді це зовсім і не складно», – продовжила ейчар.

Потім вона відстояла на точці як медіаторка лише півгодини.

Ася Бондаренко:

Однією з наших вимог було створення посадових інструкцій: щоб окреслити зону відповідальности та захиститися від безпідставних звільнень. Інший момент – це підписання колективного договору. Коли постало питання про колективний договір – керівництво протягом двох місяців «не могло отримати» того нещасного листа.

Але обговорення посадової інструкції – окремий треш. Тому що ми готувалися до конструктивного діалогу, а зустріч пройшла в такому ключі: «Будемо наймати дівчат – у них боковий зір краще розвинений». Загалом складалося враження, що нас вважають дітьми. Мені постійно казали: «Навіщо вам це, от чого ти вчиш медіаторів. Вони ж зараз повсюду будуть носитися зі своїми правами. У інших місцях не буде таких лакшері вимог, не будуть так няньчитися з вами».

Як тільки ми відправили першого листа Дмитрові Логвину (виконавчому директору, – ред.), одразу ж почався бум: як взагалі можна писати директорові про такі нюанси? Тоді ми відправили подання щодо усунення наявних недоліків. Наприклад, про працевлаштування неповнолітніх: у нас неофіційно працював сімнадцятирічний медіатор Микита. 

Проблему розв’язали просто: його спробували нашвидкуруч звільнити. Наступного дня йому зателефонувала менеджерка та в телефонному режимі сказала: «Ми прийняли важке рішення звільнити вас». А охороні поступило розпорядження не пускати Микиту надалі в будівлю.

Я написала ще одного гнівного листа, що в нас є достатньо даних, щоб довести: Микита працював в артцентрі. І після цього його зненацька все ж працевлаштували.

Схожа ситуація трапилася зі мною 27 грудня. Я приїхала до ПАЦ у свій вихідний, бо у всіх медіаторів та гідів закінчувалися строкові договори. Тож я приїхала в Центр, щоб розібратися з власним звільненням, а також поцікавитися порядком звільнення медіаторів: їм мали коректно виплатити компенсацію за невикористані дні відпустки та правильно вказати дати роботи в Центрі. Останній пункт був надзвичайно важливим, оскільки в ПАЦ стосовно медіаторів існували систематичні порушення щодо оформлення випробувальних термінів – фактично люди працювали неофіційно, отримуючи зарплати через інших працівників. Ті, стосовно кого було виявлено ці порушення, почали писати відмову від підписання наказу про звільнення, вказуючи на його невідповідність трудовому законодавству України. Як тільки все це почалася, після мого наступного перекуру мене намагалися не пустити в будівлю. Як тільки я почала дзвонити юристу та заявила, що викликаю поліцію, проблему було вирішено. Магія.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от PinchukArtCentre (@pinchukartcentre)

Марія Буяло:

Мені здається, керівництво здійснило стратегічну помилку, коли почало сприймати медіаторство як щось допоміжне. Але абсолютно не врахувало досвід, який ми отримуємо. Можна було збиратися раз на місяць і обговорювати, що цікавить суспільство, що викликає протиріччя, працювати над болючими темами. Однак ні.

Відвідувачі часто справді були задоволені спілкуванням з нами. Писали хороші відгуки, просто приходили поговорити. 

Профспілка медіаторів – це вже явище поза якоюсь інституцією. Але надалі нам би хотілося, щоб розмова про права відбувалася в гарному, приємному та грайливому ключі мистецтва. 

Ася Бондаренко:

Але це навряд чи станеться найближчим часом.

На пресконференції 6 лютого PinchukArtCentre офіційно оголосив, що скасовує позицію медіаторів. Натомість залишаться тільки гіди. 

Бйорн Гельдхоф, артдиректор ПАЦ, розповів про такі зміни в коментарі для bit.ua:

Буде зовсім інша модель взаємодії з виставкою. Ми будемо комбінувати безкоштовні екскурсії та аудіогід для представлення кожного твору. Протягом екскурсії гіди не тільки надаватимуть розширену інформацію про роботи, а й розповідатимуть відвідувачам про премію, зв’язок між роботами та драматургію виставки. Аудіогід (який буде доступний через кілька тижнів) дасть можливість будь-якому відвідувачу з мобільним пристроєм послухати коротку інформацію про суть твору, а також історію його створення. Таке поєднання надасть відвідувачам можливість отримати новий досвід відвідування виставок. Це частина більш масштабного завдання, яке ставить перед собою артцентр. Його метою є пошук оптимального варіанту взаємодії з виставкою. Роль музею постійно змінюється на тлі все більшого використання цифрових медіа, тому ми вважаємо, що для інституції важливо експериментувати з різними формами взаємодії й оцінювати, як краще рухатися вперед.

До цієї виставки ми працювали з медіаторами, які виконували подвійну функцію. З одного боку, вони дивилися за роботами, а з іншого – розповідали відвідувачам про твори, представлені в залі. В такий спосіб ми працювали протягом семи років. Однак ця модель поступово втрачала ефективність. Тому ми вирішили переглянути її і подумати про те, як посилити роль медіаторів у PinchukArtCentre, аби зробити її більш корисною для відвідувачів. Наразі ми в процесі роботи над іншою моделлю. Після завершення процесу переосмислення ми сподіваємося вийти на таку модель, яка забезпечить нам динаміку, необхідну для взаємодії з різними типами нашої авдиторії, при збереженні принципу «мистецтво – це розмова і відкриття».

Також я поставила запитання, як ПАЦ ставиться до профспілкового руху загалом та в їхній інституції зокрема:

Ми відкриті до спілкування з профспілкою. Ми зустрілися з її представниками 25 грудня і запропонували разом попрацювати над переосмисленням посади медіатора. Ми попросили їх надіслати нам їхній аналіз, ідеї та коментарі щодо моделі і посади. Однак після цієї зустрічі ми так і не отримали жодної реакції, ані навіть відповіді на наш лист з пропозицією про спільну роботу над колективним трудовим договором. Як установа ми прагнемо до відкритих відносин з усіма співробітниками і в той же час визнаємо, що завжди можна знайти те, що хотілося б поліпшити. Ми цінуємо всіх наших співробітників і розуміємо, що без них ми як установа мало що можемо зробити. Профспілка в цьому випадку могла бути б позитивним явищем, але за умови існування конструктивного діалогу. Однак мовчання не є діалогом.

 

Оновлення від 20.02.2020:

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: